20 января 2015 г.
Когда стало ясно, что терминалы #ДАП долго держать не выйдет, украинские военные привезли на взлетную полосу четыре прицепа со взрывчаткой и осуществили подрыв ВПП, что привело к невозможности десантирования посадочным способом самолетов военно-транспортной авиации РФ.
20 января боевики, отчаявшись получить контроль над новым терминалом, подорвали его с нижнего, подвального этажа, который не контролировался украинским военными. В результате подрыва пострадали бойцы 80, 95 и 81 ОАЭМБР. Более двадцати десантников погибли, шестнадцать попали в плен. Следующие несколько дней превратились операцию спасения заблокированных в терминале бойцов.
ВСУ пытались вернуть контроль над ДАП терминалом, но все их начинания свел на ноль густой туман…
Героїчна, та дуже важка сторінка в нашій новій історії
Нашла в ленте 12.02.2015
Ученик 11 класса посвятил защитникам ДАП
Вічна пам’ять нескореним.
Притисло груди! Боже, як болить!
Не підніму з завалу своє тіло!
Я думав, як загину, то в бою,
А все єство в бетоні заніміло…
Де телефон? Дотягнусь, подзвоню,
«Пробач!», – скажу ріднесенькій матусі
За те, що в старості води не піднесу,
Не добудую хату й вже не оженюся…
Прости, що сам пішов у військомат,
Що сам попхався у те жерло смерті,
Я лиш хотів, щоби москальський гад
Не роздирав Вкраїну всю на чверті!
Хотів прогнать з Донецька і Пісків…
Бо ти сама мене колись учила
Любити Бога, край свій і батьків,
Сама героєм ти мене зростила!
За рідну мову, за природу, за любов
Хотів віддати лиш Вкраїні борг,
Свою готовий був пролити кров,
І ось за це назвали словом «кіборг»…
А ми не роботи, ми – люди, ми – живі!
Ми, як могли, любили Україну!
Ми боронили той аеропорт,
Що вже перетворили на руїну…
А ти, рідненька, стільки не сумуй –
Мене покликав Бог в свої палати.
Сказав: «Ти потрудився, друг,
тобі пора за це відпочивати!»
Ти не сама, мамусю, озирнись –
З тобою нині плаче вся країна
Ось на колінах люди, подивись,
Як дякують усі тобі за сина!
Ти не сама. Ти сльози обітри.
Тобі лишаю бойового друга,
З яким ділив я крапельку води,
В нас спільні були радощі і туга.
Я знаю, рідна, він тебе знайде –
Ми тільки вчора з ним про тебе говорили,
А потім був осколок у плече –
Його під вечір до шпиталю вивозили.
А я лишився із його ріжком,
Щоб замість нього ввечір вартувати.
Ти помолись за нього вечірком
І будь від нині ти для нього мати.
Прости, рідненька, я так не хотів,
Хотів життя плекати, як бутон…
Я б не загинув! Землю б я вберіг!
Я б достояв! …не витримав бетон.
—автор Кеньо Ігор, уч.11кл.—