Свин у Лантусі. Глава 1. Прибуття

П’ятниця, 28 липня, 1:24

Пошарпана фура під’їжджає до Ростова. Тягач – старий КАМАЗ з таганрозькими номерами, причіп – потертий рефрижератор. У кабіні двоє. Старший, що супроводжує вантаж, втомлений дядько в зеленому однострої, «російській гірці» без розпізнавальних знаків. За кермом тертий цивільний мужик. Старший дрімає, водій мовчки крутить бублика.

– Ніфіга я в єтом навігаторє не панімаю! – прийшовши до тями, каже старший. – Далєко іщьо?

– Під’їжджаємо. Он уже дороговказ «Ленінакан», праворуч буде військовий аеродром. Далі підемо по головній, кілометри за три – поворот, там по Дачній до Таганрозької. Потім дворами на Медичну, за перехрестям ліворуч і знову у двори. Хвилин через двадцять будемо.

Супроводжуючий ховає нещодавно придбаний навігатор, що виявився марною іграшкою. Розслабився, вдивляючись в темряву, яку розсікало світло фар.

– Нас точно сьогодні розвантажать? – своєю чергою, цікавиться чи не сотий раз водій.

– Та точно! Я ж звонил. Ажідают …

Третій пасажир, про присутність якого не здогадуються ані водій, ані старший, теж відстежує маршрут. Щоправда, користується він не дешевим «Престижіо», а своєю просунутою системою в титановому корпусі з літерно-цифровим маркуванням.

Хвилин за п’ятнадцять фура, проминувши присадкуватий сірий будинок КПП з великим червоним написом «1602-й военный клинический госпиталь Министерства обороны Российской Федерации», незграбно покрутившись по розтрощеному асфальту, повз облуплені «хрущовки», впирається в непримітні господарські ворота.

Відчувши, що машина зупинилася, нетабельний пасажир розминається. Чотири години шляху, попри підготовку, вимотали його не менше, ніж двох легальних попутників …

Не обдурив супроводжувач водія, на них дійсно чекають. Фари освітлюють трьох охоронців в касках, бронежилетах, озброєних новенькими автоматами. Таке враження, що під охороною у них не медичний заклад, а стратегічний об’єкт. Так воно, почасти, й є.

Один з вартових, мружачись, махає рукою, вимагаючи погасити світло. Водій вимикає фари, залишає за інструкцією проходження блокпостів габарити і освітлення у кабіні.

Супроводжуючий вистрибує на асфальт, розминає спину, потягується.

Широко і міцно крокуючи, до фури підходить черговий по КПП. Військові озирають один одного, немов обнюхуються два вартових собаки, що бували у бувальцях.

Супроводжуючий простягає документи. Черговий їх уважно розглядає і повертає.

– Чого так довго?

– Маршрут новий, дарога в хлам, – жаліється той. – Із Новоазовска по графику убилі в полдесятава, шли па новой інструкціі, «обходя крупниє насєльонниє пункти і блокпасти” – процитував він на пам’ять.

– Всі двісті двадцять верст, що твій танковий полігон, – додав водій з кабіни. – Повз села мало не на череві довелося повзти. Ніде ані знаків, ані дороговказів. Двічі поворот проскочили.

Черговий киває, задовольнившись поясненням.

– Гаразд, зараз оглянемо, і все. Відкривай! – каже він водієві. І тоді, одному зі своїх – Бусигін, залізь!

Водій спускається, йде назад, на ходу одягаючи грубі робочі рукавиці.

Пасажир в рефрижераторі вимикає планшет, навпомацки ховає його до штурмового рюкзака, підтягує під руку готовий до бою короткий автомат з воронованим глушником, завмирає.

– Сам звідки? – питає черговий супроводжуючого.

– Саратав. Тачнєє, Енгельс. Аеродром. Батальйон охрани. Капітан, начальнік дєжурной смєни.

– Я новочеркаський. Росгвардія. Ти що, доброволець?

– Ну, тіпа так. Сам знаєш, как ано. Прігласілі, сказалі рапорт пісать…

– Зрозуміло. Ну і як там у них? Нам нічого майже не розповідають…

– Дєньги конечно, платят. За сопровождєніе вааще трайной аклад. Да толька как падумаішь чьо вєзьош, нікакого бабла нє хочєтся…

– Зараз, кажуть, поменшало, а в позаминулому – щотижня возили.

Водій, зірвавши пломбу, відкидає одну зі стулок. Караульний Бусигін, щулячись і дихаючи ротом, висвітлює ліхтариком утробу рефрижератора. Черговий не обертаючись тицяє відчепіреним великим пальцем через плече:

– Скільки там?

– Та хто ж їх на завантаженні рахує? – відповідає водій – Все бігом, у темряві. Тільки дивимося, щоб місцеві не траплялися, нехай самі їх і ховають.

– Ці звідки?

– Під Саханкою снаряд у казарму прийшов. Взвод поклало, вважай. Ще четверо – мінометники. У бліндажі вчаділи по-п’яні. Плюс семеро у окопах. Тільки-но прибули. З судимостями. Накурились і пішли Пищевик відбивати… Укропи однієї кулеметною чергою під своїм опорником зрізали. Те, що від них залишилося, повернули в обмін на полоненого. Наших кадрових було троє, то їх вертушкою забрали…

– Нормально! – кричить Бусигін.

– Ну, рушай! – віддає команду черговий. – Заїжджайте прямо до ангару.

Минувши розкриті ворота, фура перетинає асфальтований плац і пірнає до величезної споруди.

Шульга машинально перевіряє автоматний запобіжник. Долю ретельно підготовленої операції визначать найближчі дві години.

* * *

У глибині похмурої зали, освітленої кількома мерехтливими лампами мертвотного «дезинфікуючого» світла, чекають четверо похмурих санітарів, усі напідпитку. Їхнє обладнання – ручний чотириколісний візок, яким, зазвичай, користуються вокзальні вантажники. За спинами підручних Харона в темряву уходять ряди хромованих стелажів з квадратними важкими дверцятами.

Водій глушить двигун і відключає холодильне обладнання. Все, його робота закінчена. Він і супроводжуючий вибираються з кабіни. Запаливши, повільно йдуть до корми рефрижератора. Слідом за ними, перемовляючись, чимчикують санітари.

Бригадир санітарів, неголений хмирюватий чолов’яга років сорока п’яти з бігаючими очима і смиканими рухами психопата, екзаменує одного зі своїх «бійців».

– А знаєш, чому «Вантаж-200», Олеже?

– Ну, хрін знає, з Афгану начебто пішло…

– А в Афгані воно як з’явилося?

Олежка тут новачок. Порядків ще не знає, а тому невдоволено знизує плечима. Його найменше цікавить походження цього слова, але і послати своє безпосереднє начальство він не наважується, тому робить вигляд, що слухає.

– Стандартна радянська військова труна «Издєліе «Г-3», два метри десять сантиметрів завдовжки, вісімдесят завширшки, – продовжує повчально бригадир, – разом з цинковою оболонкою, транспортувальним ящиком і тілом важить близько двохсот кіло. Зрозумів, салаго?

– Та чого ж не зрозуміти.

– Це тобі ще пощастило, хлопче, що літо холодне. Бачив би, що було в серпні чотирнадцятого. Сотнями везуть, спека тридцять градусів, половина холодильників не фуричить… Відкривай! – переривається лектор, дійшовши до задніх дверей причепа.

Водій, дочекавшись кивка супроводжуючого, смикає ручку. Стулка відлітає в бік. Пасажир всередині знову завмирає, готовий до бою.

Світлова пляма китайського ліхтаря вириває з мороку картину з фільму жахів. Причіп майже на третину заповнений змерзлими тілами. Голі та одягнені. Чисті й закривавлені. Деякі упаковані в чорні мішки. Повалені недбало і поспіхом, немов туші.

Бригадир оцінює фронт робіт.

– Чому всі різні? Знову не з моргу, а прямо з поля вантажили?

– Как прінял так и сдаю, – відповідає супроводжуючий. – Ти мне машину скареєє асвабаді. Спать хотим, чуть жівиє …

– Та не сци, начальнику. Все зробимо.

– Дуже змерзлися? – професійно цікавиться один з санітарів, кругловидий присадкуватий хлопець.

– Не дуже. П’ять годин в заморожуванні. Так, зверху хіба що прихопило,- відповідає водій.

– Гаразд, давай нагору! – командує бригадир. – Раніше почнемо – раніше закінчимо. Роботи години на дві, і так вже півночі тут кукурікаєм … Уперед, орли!

«Кукурікаючі орли» в брудних, не за розміром, халатах ліниво підкочують візок. Двоє, використовуючи його як сходи, незграбно залазять досередини.

– Распишись! – супроводжуючий тицяє бригадиру розграфлений аркуш і ручку. – І пасчітайтє іх, блін!

– Та гаразд, начальнику! – шкіриться бригадир, малюючи на відомості нерозбірливий розчерк. – Все пучком буде. Якщо і помилимося, то не більше ніж на два-три. Один хрін завтра половину до крематорію засунуть…

Санітари, що влізли досередини, вже товчуться по тілах, оцінюючи, з якого боку починати розвантаження.

Пасажир, що лежить під ціпеніючими трупами, спокійно і зосереджено чекає, слухаючи розмови.

– А ось з ВКонтакте: «Здрастуй! Це гра «Синій кит», я – твій куратор. Перше завдання: знайди найближчий військкомат і дізнайся, де записують добровольцями до ДНР»…

– Ги, ги! Ось ще. Путін, Медведєв і Шойгу приходять до будинку розпусти…

– Це херня, чув. А знаєш, чим вагон з трупами відрізняється від вагона з гондонами?

– Ні…

– Гондони не можна вилами розвантажувати.

Не перестаючи баляси точити, санітари тягнуть за ноги перше тіло, скидають його бригадиру з напарником. Ті, підхопивши за кінцівки, кидають, немов свинячу тушу, на дно багажного візка. За першим викидають другий, третій труп…

Наповненого візка котять до працюючих холодильних камер. Витягаючи по черзі піддони, перевалюють на них по два, а то і відразу по три тіла.

Супроводжуючий присідає на один з ящиків, що розкидані по ангару. Його невблаганно хилить до сну. За інструкцією він зобов’язаний бути присутнім при розвантаженні, але хто їх дотримується, інструкцій. Територія охороняється, санітари досвідчені, так і кому нахрен потрібен цей страшний вантаж? Не розтягнуть… Тим більш общага для персоналу, де їм виділені два ліжка, в п’яти хвилинах. Кілька разів клюнув носом, зрештою приймає рішення. Бог не видасть, свиня не з’їсть.

– Ми атайдьом на полчасіка! – гукає він бригадира. – Еслі что – вот мой номєр. Дам на бутилку, но пока нє закончитє – чтоб ні каплі! Далажу начальству – вигонят всех к чєртям!

– Та ти шо, начальнику! – роблено обурюється бригадир. – Я без поняття, чи що? Ось і новенького взяли. З міського моргу, інтелігент. Так що тепер нас більше, значить, і закінчимо швидше.

Водій і супроводжуючий йдуть до воріт, розчиняються в темряві.

– Розжене він, – буркотить бригадир. – Ти пошукай дебілів, щоб тут за вісім тисяч гибіли. Якби не хабар, послав би нахер цю роботу. У мене дві вищі і три судимості…

Розвантаження триває. Пасажир, укритий в глибині рефрижератора під кількома шарами тіл, чекає, згадуючи все, що знає про це місце.

* * *

П’ятсот двадцять другий центр прийому і відправки загиблих, більше відомий як ЦПВЗ, хоч і розташований на території шпиталю, але є окремою закритою частиною і підпорядковується безпосередньо штабу військового округу.

У дев’яностих сюди доставляли з Кавказу і потім розвозили по всій країні тіла загиблих солдат. З приходом Путіна ЦПВЗ під Другу Чеченську був укомплектований італійським холодильним обладнанням з камерами з високоякісної нержавіючої сталі вартістю понад мільйон доларів.

За часів «нафтового благоденства» уряд грошей не рахував. На встановлення особи загиблого, коли була в цьому потреба, витрачалися десятки тисяч рублів. Кожному, згідно з інструкцією, перед «випискою» виділялися цинкова труна, кашкет, камуфляжна форма, ікона, вінок від військового відомства і державний прапор, яким накривалась труна.

Після 2008 року потік загиблих став зменшуватися, і центр почав помалу ставати пусткою. Фінансування урізали, фахівці роз’їхалися по більш хлібних місцях, обладнання частково вийшло з ладу. Робочі, обслуга і санітари поступово звиродніли в стандартний персонал звичайних російських моргів – цинічних нікчемних пияків.

Війна в Україні та Сирії року на півтора пожвавила завмерлу активність. Однак, основний контингент, що надходить сюди, «ополченці» і «добровольці» російського громадянства, був «матеріалом» неофіційними і «політично небажаним». Тому, попри те, що в пікові місяці тут доводилося приймати сотні трупів, бюджет центру серйозно не збільшили.

Як і всі засекречені об’єкти, з самого початку центр був хитрим бюрократичним конгломератом.

Ангар і встановлені в ньому сімнадцять холодильних блоків, що розраховані на чотириста вісім тіл, за документами звалися «Другою філією 111-го державного центру судмедекспертиз». Взвод охорони був від Росгвардії. «Тимчасово прикомандированими в розпорядження» вважалися також фахівці 124-й лабораторії, яка займається ідентифікацією тіл, а також її сучасний мобільний крематорій, обтічно іменований в офіційних документах «Комплексом промислового спалювання біологічних відходів «Інсинератор ІН-50.1К», виробництва санкт-петербурзької компанії «Турмалін».

Охорона, служба матеріально-технічного забезпечення, судмедексперти, санітари, робітники, оператори крематорію, а також прикомандировані розписуються за отримання зарплатні в відомостях абсолютно різних структур, як військових, так і цивільних. Але, як і все в Росії, що пов’язано зі справами секретними, вони підпорядковувалися ФСБ. А чи є в цій країні секрет, який охороняється більше, ніж загиблі під час нескінченних неоголошених війн?

З початком військових дій в Україні кожне перевезення «Вантажу-200» з «ЛНР» і «ДНР» супроводжував мало не взвод охорони під керівництвом співробітників ФСБ. Коли війна перетворилась на рутину, гасло, необережно озвучене прем’єром: «Грошей немає, але ви тримайтеся», і тут в Ростові, поволі, але неухильно, втілювалось у життя.

Групу забезпечення скоротили, і ті, кому було доручено організовувати евакуацію тіл, змушені були задовольнятися цивільним водієм і опальним саратовським капітаном. Що, власне, і дозволило реалізувати абсолютно божевільний план перекидання спорядження і зброї для спецгрупи через “ЛНР” та державний кордон.

* * *

Розвантаження тривало вже близько години. Справа нічних санітарів – тільки машину звільнити і попередньо впорядкувати тіла за наявністю розпізнавальних ознак. На початку десятої прийдуть патологоанатоми і феесбешники, руками ранкової зміни проведуть первинне розпізнання по документах, відфотографують, знімуть відбитки пальців і візьмуть проби на ДНК. Потім, звірившись з базами даних, визначать долю кожного. Кого відправити до міського моргу і звідти передати родичам під розписку про нерозголошення, кого літаком відвезти до своєї частини, де поховати як «загиблого на навчаннях», а кого, від гріха подалі, не кваплячись закинути в пересувний крематорій.

Перш ніж відправити трупи до холодильних камер, санітари ретельно обшукують одяг і лізуть у роти плоскогубцями. Вміст кишень і золоті коронки вважаються їхньою законною здобиччю. На тілах залишають тільки жетони, документи та інші предмети, що дозволяють ідентифікувати особу, за них можна запросто і термін отримати, в цьому стратегічному морзі з дня його заснування всі «клепають» один на одного.

Бригадир звично оцінює одяг «вантажу». У тих, у кого він залишився, звичайно. Аби щось взяти собі, щось віддати бригаді, а щось знести Любці на ларьок.

Рефрижератор потроху звільняється. Втомлені вантажники, вже не теревенять і добираються до далекої стіни, де під прямокутною звареної рамою, майже непомітний у темряві, ховається чорний термомішок. Ще трохи, і машина буде розвантажена.

– Данило! Бляха-муха! – раптом радісно кричить бригадир. – У кишені куртки пузир, нуль сім! Цілий!!!

У витягнутій руці володаря двох освіт і трьох судимостей виблискує пляшка з написом «Шахтерская особая. Забойная». На етикетці зображений суворий шахтар у касці, зі знаряддям праці, відбійним молотком, який він тримає, немов гвинтівку. Данило відпускає закоцюрблу руку чергового трупа і, ніби зомбі, мовчки ступає пару кроків уперед…

Не минає і трьох хвилин, як бойова четвірка, з військової чіткістю відпрацювавши бригадирську команду «шабаш» і геть забувши про недовантажений візок, розташовується навколо ящика з нехитрою закускою. Взявши до рук пластикові склянки, санітари без тосту ґольґають по першій.

Бригадир, свято дотримується принципу «між першою і другою трупна муха не пролетить», знову розливає і піднімає, вже “по-людськи”, з «генеральським» тостом:

– Ну, дай боже, не остання!

Четвірка, не цокаючись, так само синхронно п’є, закушує і помалу пливе…

Пасажир у мороці мішка уважно слухає, що відбувається за бортом.

Пузир розчавлений бригадою у три з половиною тости. Прожувавши шматок хліба з кількою, бригадир сідає на ящик і відкидається спиною на холодильну камеру. «Дійсно забійна – з якихось півтораста грамів так розвезло. Добре, ще п’ять хвилинок перекемарю, а тоді з новими силами…» – думає він, прикриваючи очі.

* * *

… під час позапланового приймання невпізнаних тіл вільнонаймані співробітники Другої філії 111-го державного центру судмедекспертиз Куцев (старший), Пенкін, Спісоцкий і Кесаренін, що виконують обов’язки санітарів, грубо порушивши правила безпеки і трудову дисципліну, організували на робочому місці розпивання міцних алкогольних напоїв невідомого походження. З огляду на те, що в алкогольних напоях імовірно містився домішок невпізнаних медичних препаратів, імовірно клофеліну, згадані співробітники після розпивання виявилися не в змозі продовжувати виконання службових обов’язків і були виявлені в несвідомому стані робочою зміною 522-го ЦПВЗ і КПСБО «Інсинератор ІН-50.1К» о 9:17 ранку.

Усім чотирьом, під керівництвом позаштатної співробітниці ФСБ РФ Якимович, надано медичну допомогу.

Санітарам за порушення трудової дисципліни і зрив графіка прийому тіл оголошено догану. Санітар Кутас звільнений без вихідної допомоги. Капітан запасу Прачевський, співробітник МДБ ДНР, прикомандирований до ЦПВЗ який супроводжував машину і самовільно залишив місце розвантаження, позбавлений місячної премії…

Читати все