Свин у Лантусі. Позивний Шульга – 1. Глава 3. Інтерлюдія

Шульга по повній використав кілька годин відпочинку між першим і другим етапами операції. Він скупався, змив водою невеличкої мальовничої річки гнітючу енергетику моргу, з’їв засмажений Євреєм шашлик і поліз до намету передрімати до головної справи.

Як там говорив військовий інженер Архімед? Дайте солдату точку опертя, і він засне… Однак сон не йшов. У голові крутилися спогади, і найяскравішим з них було Зеленопілля.

П’ятниця, 28 липня, 15:30 Ростовська область

«Лада» одинадцятої моделі стояла на березі озера біля намету. Поруч димить мангал, узбережжя заставлене спінінгами. Справа звичайна – виїхали троє друзяк-рибалок на вихідну справу в «нічне», карасів потягати та подалі від дружин горілочкою-шашличками побавитись.

Шульга, тоді ще Сергій. Свердловський район, Луганська область, Україна, 11 липня 2014 року, 4:10 ранку. Базовий табір тактичного угруповання Збройних сил України «Кордон».

Шульга по повній використав кілька годин відпочинку між першим і другим етапами операції. Він скупався, змив водою невеличкої мальовничої річки гнітючу енергетику моргу, з’їв засмажений Євреєм шашлик і поліз до намету передрімати до головної справи.

Як там говорив військовий інженер Архімед? Дайте солдату точку опертя, і він засне… Однак сон не йшов. У голові крутилися спогади, і найяскравішим з них було Зеленопілля.

Колона артилерійської бригади йшла всю ніч другорядними дорогами і проти ранку дісталася до пункту призначення. Сергій сидів за кермом «Уралу», доверху набитого снарядними ящиками – як найдосвідченіший з водіїв він очолював колону. На правому сидінні, затиснувши в одній руці рацію, а в іншій – навігатор, дрімав зампотех дивізіону підполковник Рожков.

Сюди, до невеликого прикордонного села Зеленопілля, останні кілька діб стягувалися війська антитерористичної операції, які, за задумом штабу, мали взяти нарешті Ізварине – останній прикордонний пункт, який ще перебував під контролем сепаратистів.

Машина зупинилася перед КПП. Світало. За шлагбаумом із сірої димки випливав величезний польовий табір. Сергій уважно оглянув акуратне наметове містечко, поруч з яким, немов на плац-параді, по ниточці вишикувалися ряди тентованих армійських машин.

– Здається, приїхали, Вікторе Івановичу!

Рожков, втомлений, як собака, дядько, виду пухло-інтелігентного, але толковий вояка, підняв голову, озирнувся. Пред’явив документи.

– Чергового виклич! Де машини ставити? Особовий склад куди розміщувати?

– Та он туди, товаришу підполковнику! – козирнувши, відповів сержант, вказуючи в бік «плац-параду». – Комбриг казав, усю нову техніку, зразу ж, як вона прибуває, шикувати до загалу, щоб був військовий порядок.

– Порядок, – буркнув Рожков. – Тут у вас, кажуть, кінотеатр похідний влаштували і стройову підготовку проводять. Воювати вони приїхали, блін… прилітало вже? – раптом запитав він сержанта.

– Та позавчора трохи було. З-під Ровеньок мінометами прикладали, але не точно, далеко впало… Вчора щось таке у зельонці їздило. Та ротний зранку був на нараді, там казали, що все нормально.

– Нормально у них! – ще більше скривився Рожков. – Зігнали до купи весь боєзапас сектора, а самі стройовим кроком ходять і кіно дивляться. Ось що, Сергій. Давай відганяй машини подалі від складу, он до тих самоходок. До ранку постоїмо, а там розберемося, що тут за уставник командує.

Шлагбаум піднявся, колона рушила. Здавалося б, передчуття відпочинку після виснажливого нічного маршу мало би бодай якось бадьорити. Але на серце, після слів підполковника, лягло погане передчуття.

Крізь тупу втому від багатогодинної важкої дороги знову, як і кілька разів до цього, пробивалося, не даючи розслабитися, передчуття швидкої біди… І шосте відчуття, як і раніше, не підвело.

Колона, заповзаючи в табір, не пройшла і сотні метрів, як десь збоку кілька разів гримнуло, наче небосхил вибухнув ранньою грозою. Через опущене скло стало чутно, як зверху в небі наростає характерний шиплячий звук.

Сергій, не роздумуючи, рвонув кермо вліво, відводячи колону від головних складів. Не розбираючи дороги, додав газу. У бічне дзеркало розгледів, як наметове містечко, ніби кущами, обросло невеликими мерехтливими розривами.

А потім час зупинився і почалося пекло.

Звуки прилітаючих пакетів потонули в гуркоті розривів. Це вже потім він дізнався, що по них відпрацював спочатку «Град», покриваючи, немов килимовим бомбардуванням, більшу частину табору, а слідом за ним, по димах і спалахах вибухів, прицільно, на враження, били два або три 120 -мілліметрових міномета. Поки ж частий, як метеоритний дощ, свист мін і шурхіт пакетів “Граду” не давав думати ні про що, крім тваринного порятунку власної шкіри.

Один з пакетів ліг в півсотні метрів.

– Стрибай, Вікторе Івановичу! – кричав Сергій, вдаривши по гальмах. Не дивлячись на Рожкова, сам вивалився з кабіни і помчав, пригинаючись, убік від розривів, де здіймався невисокий, менш ніж півметра, насип.

Цей насип і врятував йому життя. Наступний пакет прихопив частину колони. Здетонував боєприпас. Повітря навколо вібрувало і палало. Нестерпний гуркіт розколов голову дзвоном і болем. Останнє, що побачив Сергій перед тим, як впасти вниз обличчям і втертися всім тілом в землю, була зависла в повітрі багатотонна самоходка.

Були у нього на війні потім моменти і страшніші. Але гірших – не було. Хвилин за двадцять на знищений табір опустилася дзвінка страшна тиша.

Смерть була скрізь, з усіх боків. Її було так багато, настільки в надлишку, що душа сприймала те, що відбувається без краплі емоцій, немов через товсте пляшкове скло. Дев’ятнадцять убитих, близько трьохсот поранених – це офіційні цифри, які увійшли в зведення. Насправді, включаючи тих, хто помер у шпиталях, було набагато більше. Приголомшені вибухами, ті, хто дивом зміг вціліти, не сприймали те, що відбувається.

Кілька годин після обстрілу Сергій займався тим самим, що і всі, хто вижив під вибухами і вогнем. Гасив пожежі, витягав поранених і вбитих, допомагав виводити вцілілу техніку на випадок повторного удару. Втомившись безмежно, пішов хитаючись до своєї колони, про яку згадав тільки щойно.

Перші три машини залишилися цілі. Ось і його головний «Урал». Дверцята відкриті. Сергій забрався на підніжку, вліз в кабіну. З серцем вдарив кулаком по бублику.

Багато знято фільмів про війну, які беруть за душу. З яскравими картинками, що западають у пам’ять. Боєць, який повзе зі зв’язкою гранат на танк. Люди біжать з автоматами в плащ-наметах. Політрук Клочков: «Комуністи, вперед!» Тільки ось ніхто з письменників, сценаристів і режисерів не сказав про те, що в сучасній війні вісімдесят відсотків втрат приносять бомбардування і артобстріли, а при обстрілі смерть від інфаркту – цілком звичайна річ.

Підполковник Рожков сидів з незрячими очима, посинілим обличчям і безсило відкинутою щелепою. Не дихав.

Це була не перша смерть з тих пір, як Сергій добровольцем потрапив на фронт, але мабуть, найважча. Жахливо мирна серед несподіваного пекла, вона щось перевернула в його душі. З цього моменту «супротивник», по відношенню до якого хоч якось, але уживані всілякі «женевські конвенції», для нього остаточно перетворився на ворога, що стоїть поза законом.

Ласка, тоді ще Латіфа. Село Бейтаниш (Первомайське), Сімферопольський район, АР Крим, Україна, 25 березня 2014 року

Ласка засмагала топлес, а потім у такому ж вигляді пішла купатися, мало не розсваривши парочку, що розташувалася на тому березі. Хлопець почав на неї витріщатися, а подруга, побачивши насіння потенційної зради, відірвалася від пива, яке смоктала вже другу годину, і рішуче потягнула любого друга в кущі.

Поки парочка налагоджувала відносини старим як світ способом, Ласка висохла під непалючим ростовським сонечком, начепила на себе дешевий прикид «принади», витягла на світло косметичку і почала наводити марафет, старанно створюючи потрібний для майбутньої справи образ німфетки. Намалювавшись, повернулася до компанії.

Шульга спав у наметі, Єврей з Шаманом куховарили. Ласка з задоволенням з’їла печені на багатті овочі, ввічливо відмовилася від шашликів. Правовірною вона, звичайно ж, не була, але виховання в сім’ї муфтія на все життя залишило стійке упередження до будь-якого виду свинини.

За півгодини після того, як по всіх каналах показали захоплення штабу українських ВМС, в гості до Латіфи зайшла тітка. Присіла на ґанку, озирнувшись, тихо заговорила.

– Ти ж знаєш, у мене дочка заміжня за офіцером. Українським. Він приїхав з двома друзями … У відпустку … Але у нас їм небезпечно. Квартира в багатоповерхівці, адреса відома, можуть шукати … Прийми їх на пару днів, хлопці дуже порядні…

Тітка була троюрідною, але в їхньому світі це близький родич. До того ж Латіфа знала, в чому справа. Алія на одному з гучних татарських застіль тихо похвалилася, що її Сергій не «просто офіцер», але служить в спецназі.

У сусідньому селищі Гвардійському розташовувався побудований ще німцями військовий аеродром, де розміщувалася російська авіабаза. Там було повно військових з триколорами на шевронах, а тому побоювання тітки були цілком слушними. Ну і дійсно, її умови це дозволяють.

Після того як два роки тому діда зарізали російські наркомани, а батько, мама і бабуся, повертаючись з похорону, загинули в автокатастрофі, зіткнувшись з військовою вантажівкою, Латіфа жила одна в невеликому старому будинку.

Вона пригостила тітку трав’яним чаєм і просто сказала:

– Нехай приїздять.

Віталій, Сергій і Андрій прийшли, як стемніло. Втомлені, злі, по цивільному. Автомати принесли в сумці. Нічого не розповідали. Запитали, де можуть “упасти”, Латіфа показала дві порожні кімнати.

Під одним дахом швидко звикаєш один до одного. Віталій – старший, майор. Сергій – чоловік Алії, старлей. Андрій – капітан, нежонатий.

Через пару днів, з уривків їхніх розмов і плутаних оповідань за обідом, вона дізналася, що хлопці входили в розвідгрупу і з грудня відстежували підготовку захоплення Криму.

Вони встановили місця проживання і маршрути пересування російських офіцерів, які займалися вербуванням місцевих. Водночас спецпризначенці просочилися до керченського порту і заклали «де треба» заряди.

Їх знали і їх шукали – зрадників вистачало серед своїх.

– Чому наказ не віддали? – зі злістю питав старший, Віталій. – Адже ми були готові і могли їх зупинити! Наша земля …

Але наказу не було.

Крим на багнетах російських військових невблаганно, як полонений корабель, що взято ворогом на буксир, тягнувся у «рідну гавань». Латіфа ніколи не забуде тієї атмосфери загального, якогось тваринного тріумфу, змішаного з таким же первісним страхом і передчуттям лиха, що насувається. Але життя брало своє. На третю ніч вона прийшла в кімнату до Андрія і залишилася з ним до ранку. Він їй подобався, а що з ними буде далі, вони не загадували.

«Пожильці» не ризикували ходити вулицями. Все, що потрібно, приносила Латіфа, вона ж доставляла «розвідінформацію».

Невдовзі телефоном вони дізналися, що наказ, якого чекали, нарешті відданий. Але не про початок бойових дій, а про виведення всіх українських військ з Криму. Накази потрібно виконувати, і хлопці почали збиратися. Справа залишалася за малим – ні у кого з них не залишилося грошей.

Латіфа купувала на всіх продукти, готувала, як уміла, але її стипендії і на це ледь вистачало. Тітка з Алією і сім’єю ще минулого тижня, побоюючись переслідування, поїхали, їх телефони не відповідали.

Майор Віталій, ще у лютому зрозумів краще за інших, до чого йдеться, і встиг вирядити сім’ю до рідні в Херсон. Домовився з дружиною, щоб та перерахувала гроші на єдину працюючу картку, що була у них чотирьох – зарплатну.

Банкоматів в селі не було, і Віталій два дні їздив до Сімферополя, щоб перевіряти рахунок. Латіфа пропонувала свої послуги, але майор сказав, що це ризиковано. І як у воду дивився.

Судячи з усього, їх вирахували за «військовим» номером картки. Поставили засідку, акуратно відстежили до самого будинку. Але не знали, що найкоротша стежина до магазину, по якій зазвичай бігала Латіфа, проходить через задній двір і город сусідів…

Повертаючись, навантажена пакетами з продуктами «на дорогу», Латіфа побачила, як до будинку з боку Гвардійського під’їхали дві великі вантажні машини без номерів.

З тентованих кузовів посипалися озброєні люди в плямисто-болотних комбінезонах, бронежилетах і касках, з обличчями, прикритими балаклавами. Ті самі, кого дуже скоро російська пропаганда почне називати «ввічливими людьми», а чутка – «зеленими чоловічками».

В руках у «ввічливих» була незнайома їй зброя. Пізніше вона дізналася, що грубі на вигляд залізяки з незвично товстими трубами воронених стволів – це безшумні автомати «Вал», що перебувають на озброєнні у російського спецназу.

Що відбувалося всередині, вона не бачила. Хвилин через п’ять «чоловічки» покинули двір, несучи три чорних мішки, призначених для перенесення тіл. По тому, як вони закидали їх в кузов, було зрозуміло, що там не живі люди…

Латіфа щосили стримувалася, щоб не закричати. Коли машини поїхали, переконалася, що гості не залишили засідки всередині, увійшла. Намагаючись не помічати плям крові на дерев’яній підлозі і стінах, нашвидку зібралася і пішла з дому. Назавжди.

Вона ще не знала, як буде мститися за смерть Андрія, такого сильного і ласкавого, такого справжнього. Але була впевнена, що помститься. Хлопці-татари, які вистежили і повісили наркоманів з Тагілу, які вбили її дідуся, не пошкодували тоді, що взяли її з собою.

Проходити чонгарський блокпост зі своїм паспортом було небезпечно, але їй з дитинства знайомі ці місця. Солдатик, який охороняв бічну стежку, відійшов відлити. Хлібний ніж – правду пишуть у книжках – нічим не гірше знаменитого «Глока». А різати горлянку людині не складніше, ніж гусаку, як її вчили змалечку батько і дід. Кров порскає, пульсуючи, немов вода з шлангу. У світлі місяця вона чорна, немов смола…

Шаман, який завжди Шаман. Село Бугас, Донецька область, 3 листопада 2014 року, 16:00

Шаман, невисокий, кремезний і кругловидий хлопець, з руками, ходою і манерами ветерана греко-римської боротьби, сидів на дубі, де у нього був обладнаний спостережний пункт, і розважався, спостерігаючи за парочкою на іншому березі. Наївні люди. Це з землі їх закривають кущі, а з-під крони дерева все видно, як в порнофільмі.

Правда, кіно було ще те, категорії навіть не «Б», а «Ц» … Партнерка намагалася, звичайно, але після двох літрів пива та на траві, повній мурах, особливого класу не показати. Незграбно поекспериментувавши хвилин п’ять, вона знайшла нарешті позицію, ставши на чотири точки, і тільки після цього надала партнеру свободу дій. Але і хлопець теж весь цей час не воду пив, а тому з першого заходу виявився не снайпером…

Зате снайпером був Шаман. Машинально прикинувши вітер з дистанцією, він поміркував трохи, чи зміг би під таким кутом одним пострілом покласти обох, вирішив, що навряд чи, і перевів увагу на дорогу.

Шаманом він був завжди, ще з дитячого садка. Бо химерне ім’я Брянчислав, яким його нагородили дорогі батьки, вимовляти довго, а скорочення від прізвища Шаманенко само проситься на язик.

Так він і йшов по життю Шаманом, від дворового поганяла через строкову, контракт і до позивного в групі спецпризначення. А професію, точніше покликання, він вибрав собі ще того дня, коли в школі випадково потрапив до справжнього стрілецького тиру. Взяв до рук гвинтівку, притулив до плеча теплий приклад і, не фокусуючи очей на мушці, повернув ствол до мішені.

– Для новачка непогано! – сказав інструктор, розглядаючи стандартні «голову-плечі терориста», де всі десять випущених куль увійшли в чорний профіль. – Завтра прийдеш? Платити нічого не треба.

Так і пішло: спостерігати – стріляти – спати. У перервах між цими заняттями доводилося виконувати ще багато, на його погляд, непотрібних, обтяжливих справ, але всю суєту компенсувала та мить, коли випущена куля вражає ціль. Особливо якщо ціль – жива …

Шаман машинально глянув на багажник старенької «Лади», де лежав його улюблений «Зіг-Зауер», з яким він не розлучався з чотирнадцятого року.

Він збирався йти один, але зі штабу зателефонував Річер. Сказав, що приїдуть двоє, їх треба з собою взяти. Зрозуміло, не перший раз туристів на ноль водити …

Зустрів в Бугасі, в знаменитій грецькій чебуречній. Це тільки до кінця чотирнадцятого року смугу в десять-п’ятнадцять кілометрів між нашими і ворожими опорниками стали називати «сірою зоною», а до того «сферу впливу» поділяли за статусом населених пунктів. Бугас тоді вважався нейтральним, а Новотроїцьке, що лежить далі по трасі Маріуполь-Донецьк, було сепарским.

До початку Дебальцевської операції ця придорожня харчевня була чимось на зразок мадридської арени під час війни в Іспанії, куди за мовчазною згодою на кориду з’їжджалися і франкісти, і комуністи. Так і тут, частенько, уминаючи дешеві і неймовірно смачні чир-чіри, за сусідніми столиками сиділи, кидаючи один на одного нейтрально-похмурі погляди, українські добровольці і донецькі «ополченці»… Однак усі розуміли, що ця війна, втім, як і та, іспанська, аж ніяк не «громадянська».

«Туристи» того разу виявилися крутішими нікуди. Підкотили борзо, на двох машинах. Камуфльований «мерседес-Гелендваген» і така ж «Міцубісі Л-200» – стандартний мисливський парк для тих, у кого в кишені завалялося півсотні тисяч не гривень … Вийшли з машини, привіталися, замовили собі по порції.

Ця порода Шаману була знайома ще з тих пір, коли він у Кенії підробляв на сафарі. Мужики років сорока п’яти плюс-мінус. Відгодовані в дорогих рестораціях, накачані по тренажерних залах. Якісно трахають актрис, телезірок та моделей. Схильні до адреналіну, але до міри. Звичні до оточення холуїв, тому з водилами за кермом. Беруть від життя все, що можна не тільки купити за гроші, але і домогтися власними силами. Перший, з сивиною, бита голова, відрекомендувався Хмурим. Другий, трохи худорлявіший і понтовіший, сказав, щоб звали Дідом.

– Кажуть, у вас тут снайпер завівся? – ніби мимохіть поцікавився Дід.

– У них! – уточнив Шаман. – За тиждень чотири двохсотих, два офіцери. Дистанція не менш ніж кілометр, будемо працювати …

– Ну, кілометр – це нормально… – трохи поблажливо прокоментував Похмурий. – Бувало й півтора.

Ага. Бувало. В Африці, з вежки та по слону … Тільки ось людина – він не слон і навіть не носоріг. Маленький, сука, ховатися вміє, та до того ж і сам може у відповідь шмальнути.

– Все, рушили! – сказав Шаман, навмисне не давши їм доїсти, щоб знали, чиї в лісі шишки. – Хвилин через двадцять стемніє. До Новогнатівки можна на вашому транспорті. А потім вже ніжками, ніжками …

За опорником починалася нічийна земля. Машини поставили скраєчку, перевдяглися. Кузов пікапа виявився набитий дорогим спорядженням, немов у техаського нафтодобувача після відвідин тактичної виставки. Комбінезони у Діда і Хмурого були утеплені, з модним патерном «Аттакс». Вважається, що він ускладнює прицілювання, але в нас у військах не прижився. Взуття, шапочки, рукавички – все суцільний фліс, гортекс, мембрани. Такі бренди, що хвалений 5.11 відпочиває … Кевларові броніки, каски. Правильні розвантажки – мрія спецпризначенця. І нічна оптика у цих двох непроста. А вже зброя…

У Діда – снайперка «Зіг-Зауер SSG 3000». Тюнінгована спортивка, якою споряджають по всій Європі поліцію – терористів знімати. У наших альфачів теж такі є. Втім, як і у їхніх … Машинка легка, зручна, в досвідчених руках те, що треба, але не такий вже і раритет. А ось у Хмурого – по-справжньому крутий девайс. «Барретт M95», «слонобой» п’ятдесятого калібру, ціною в десятку. Недаремно він при згадці про кілометр гмикав, цей звір до 1800 метрів прицільно б’є. Армійські снайпери таке купують за власні гроші. Улюблена зброя найкрутіших найманців. З ним можна і на БТРи полювати. Тільки знову ж: «З’їсти-то він з’їсть, та хто ж йому дасть»…

Шаман швидко збагнув, що світитися в місцевих селах смертельно небезпечно, адже тут кожен другий на обидва фронти клепає. Тому вести на реальні позиції «туристів» не збирався. Вирішив завести в давно примічений безпечний ярок, ніч промаринувати, а на світанку, коли на тій стороні піде рух, дати їм постріляти «по тарілочках» і спокійно звалити на сніданок в Бугас. Однак життя розпорядилося інакше. Ворожий снайпер, отримавши інформацію про приїзд «жирних гусей», сам вирішив піти за трофеями …

Шаман пірнув на дно яру, включив свій теплик, озирнувся – начебто нікого. Тихо свиснув: «Ідіть!»

Снайпер, ймовірно, вийшов їм назустріч ще коли вони їли чир-чіри, і чекав, грамотно сховавшись метрів зі вісімсот на іншому кінці поля. Пропустив Шамана, Хмурого, відпрацював по Дідові. Той впав, покотився і застогнав. Живий, значить. Куля пройшла по дотичній, вирвавши з стегна невеликий шматок м’яса. Артерії не зачепило. Шаман не став ризикувати целлоксом, стягнув рану ізраїльським бандажем.

Хмурий спробував вилізти на позицію, але був тут же обстріляний і пірнув назад у яр. Судячи з усього, у сепарского снайпера нічна оптика була не гірша, ніж у них. Плюс до того, він їх засік, а вони його ні … Для найманців стволи і спорядження туристів – цілий статок. Мабуть, їх помітили біля опорника, так що тепер будуть тримати серйозно. Одне радує – щоб не пошкодити трофеї, вони не шмалятимуть з «Градів» і мінометів. Залишалося тільки сидіти, як миші під мітлою, і чекати, коли розвидниться.

За ніч Шаман кілька разів пошумів нагорі, прислухаючись до звуків пострілів СВД, згадав карту, прикинув позицію.

О сьомій ранку, коли засіріло, засік під кущами короткий блиск оптики і, не роздумуючи, вистрілив. Оптика знов блиснула – потрапив! Їх там було, як належить, двоє. Спостерігач тут же зорієнтувався і намагався залишити повзком укриття. Але Шаман не був туристом …

– Чекай, я за трофеєм! – коротко кинув він Хмурому.

Той підняв голову. Погляд у туриста був згаслий, після багатогодинного очікування від колишнього адреналіну і сліду не залишилося. Так, мущина, це тобі не носорогів ганяти …

– Не треба! – крізь зуби попросив Дід. – Давай, ходімо. Мій ґвинт собі забереш …

Переконавшись, що цілі погашені, вони тихенько повернулися до опорнику.

Хмурого Шаман не зустрічав, доки не був зарахований до групи. А Дід окрім свого “Зіга” за два тижні йому через Річера дві штуки доларів передав. Шаман хотів собі на них новий теплик купити, та хіба за такі гроші щось добре візьмеш …

Єврей, який не любить розкривати своє ім’я. Маріуполь, Україна, вересень 2015 року

Єврей любив куховарити. І взагалі, йому подобалося організовувати побут, – байдуже, стаціонарний чи похідний. До того ж тонка справа приготування шашликів відволікала від думок про майбутнє. Вважається, що технар-водій – друга скрипка в бойовій групі, але це далебі не так.

Кидаючи обережні погляди за дерево, де Ласка, в своїй звичайній манері, ігноруючи всіх оточуючих, хлюпалась в одних трусиках, які нічого не приховують, подумав вкотре, звідки взялася така німецька розкутість у дівчини з кримської мусульманської родини… Втім, її безпосередність обмежувалася демонстрацією завидного, при тендітній статурі, бюста і на секс не поширювалася. Єврей досі не знав, чи спить вона з кимось взагалі. Думки про Ласку природним чином перетекли в спогади про події під Широкино, коли він зустрів Інгу.

Він виріс у селі на Черкащині, де повітря чисте і прозоре, а тому не любив це вологе приморське місто, з вулицями, наскрізь просоченими ядущим смогом заводських викидів. З власної волі зроду сюди б не їздив, але після дембелю і реабілітації роботу знайти було зовсім не просто. От і доводилося крутити кермо, ганяючи різні попутні вантажі, куди накажуть.

Того спекотного вересневого вечора він сидів у прибережному кафе, яке з початком війни стало неофіційним прес-клубом для журналістів. Про це місце нашептав йому в Києві знайомий бармен, плюс порадив, до кого як звернутися. У місті він завис на пару днів, чекаючи підвантаження, а гроші зайвими не бувають.

Вона підійшла до нього годині о дев’ятій вечора. Висока худа блондинка. Не модельна зовнішність, але цілком нівроку. Довговолоса, в окулярах, прикид «тактичний» – штани олива, зелена футболка, легка курточка-кітель, на ногах, щоправда, не берці, а кросівки.

Присіла навпроти без запрошення.

– Я Інга. Мені сказали, що ти воював в цих місцях? Я хочу робити репортаж з Широкино. Мені потрібен супровід …

Так і є, іноземка. Акцент якийсь прибалтійський …

– Так, можу туди відвезти. Але у мене нема машини.

– У мене є. «Гран черокі». Влаштує?

– Машина тут?

– Так, на паркінгу …

– Ходімо дивитися.

«Гран черокі» виявився старою колимагою з лівими прибалтійськими номерами. Але це й на краще, таких тут навалом. Завів, проїхався. Движок і ходова начебто нормальні, решта вже як вийде. Він повернувся до місця, де чекала дівчина. Виліз з машини, запитав:

– Скільки?

Інга назвала цифру, яка разів у п’ять перевищила його найсміливіші очікування. Однак прізвисько своє він отримав не випадково. Єврей не був би Євреєм, якби ось так відразу і погодився.

– Плюс всі витрати, сніданок і вечеря, – правильно розцінивши його мовчання додала дівчина. – Зрозумійте, я теж ризикую. Якщо не вдасться зробити гарні фото, які у мене куплять, я просто втрачу всі гроші.

Ризик втратити гроші для Єврея не був найнебезпечнішим чинником майбутньої поїздки. Але він розсудливо вважав за краще про це не говорити.

– Завтра вранці влаштує?

– Так, звичайно! – дівчина не приховувала радості.

– Вас скільки буде?

– Я одна.

– Каска, бронежилет є?

– Ні …

– Добре, я дістану.

Він подзвонив спершу на базу «Дніпра» до комроти, з яким воював тут ще в лютому, добазарилися про захист. Їхні хлопці якраз стояли в Широкино на ротації, так що з ходу вирішив питання з паролем і проїздом крізь блокпости. Ціна – дві розвантажки, які він завтра ж замовить в перевіреному інтернет-магазині.

– Я можу заплатити за вечерю … – невпевнено сказала Інга.

Єврей всією душею підтримував жіночу рівноправність, хотів їсти і не заперечував.

Вечеря затягнулась, а після двох стартерів – Інзі «Маргариту», йому текілу – перетворилася в локальне пияцтво. Інга, хоч і намагалася не показувати цього, помітно нервувала, тому досить швидко і якісно набралася. Поліція в Маріку працювала чітко, щоб не ризикувати, довелося залишити на стоянці під охороною «черокі» і везти роботодавицю в невеликий приватний готель, де вона зупинилася.

Він, зазвичай, не був з дівчатами таким борзим, але цього вечора немов біс вселився. Цілуватися вони почали ще на задньому сидінні старої «шістки». Проводжаючи «до дверей, ніби нічого не сталося», Єврей безцеремонно вдерся в номер, притиснув Інгу до стіни, стягнув з неї курточку і футболку, почав цілувати в шию – на більше не вистачило росту. Далі послідовність подій він пам’ятав туманно – ось вони цілуються, а ось вже голі в ліжку. Інга, не встаючи, порилася в кишені кинутих на підлогу штанів, простягнула йому пакетик з презервативом, і понеслась …

Години за дві вони, задоволено-спустошені, пили холодний апельсиновий сік.

Він повернувся до себе в хостел, як міг привів себе до ладу і трохи виспався. З самого ранку заскочив до «Дніпра», взяв захист. Забрав з парковки кафе «черокі» і поїхав у готель.

Брати аванс після вчорашнього було начебто незручно, але Єврей мовчки прийняв простягнуті долари і сховав їх у кишеню кітеля. Поснідали в Сартані кавою і чебуреками. Розплатившись, Інга поводилася відсторонено, намагаючись робити вигляд, що минулої ночі зовсім не було. Вона була явно не прихильницею пікапа, але алкоголь, передчуття поїздки і відчуття небезпеки зробили свою справу, з ким не буває. Єврей прикинув шанси на повторення бурхливого сексу і в цю ніч, оцінив їх як вельми високі, після чого про все забув. Не на прогулянку їхали.

Два блокпоста пройшли без напруги, залишався крайній, на в’їзді в саме Широкино, за яким починалася прострілювана зона. Але тут було простіше, хлопці стояли свої.

Він згадав минулу зиму, коли десятого лютого, ні у кого не запитавши, дислоковані в Маріуполі добробати зайшли в тодішнє нічийне селище і відразу ж опинились у вогневому мішку. Їх взвод був разом з іншими висунутий на допомогу добровольцям і закріпився на «Маяку». Далі – п’ять днів справжньої, страшної війни. І тільки потім, коли артилерія замовкла, під час розвідвилазки його поранили в ногу.

Спогади обірвала Інга.

– Це мій перший репортаж, – зізналася вона. – Я хочу знімати війну, тато не дозволяє.

«А хто у нас тато?» – хотів поцікавитися Єврей, але вчасно осікся.

Дівчата в подібних ситуаціях непередбачувані. Таке запитання могло перевести випадковий секс в «відносини», які йому були зовсім не потрібні …

Вони повільно рухалися вулицею. Приморське селище, ближче до води – котеджі заможних контрабандистів і браконьєрів, глибше – звичайні будинки з великими городами позаду. Кожен третій – зі слідами артилерійських обстрілів. Інга, опустивши скло, безперервно клацала «Кодаком». Нарешті, відірвавшись від видошукача, запитала:

– А де солдати?

– Зараз приїдемо …

Місце, куди він віз журналістку, було спокійне. Позиція наша є, але вдень тут зазвичай не стріляли. Лишалося лише повернути на останню вулицю і проскочити метрів сто відкритого простору, коли раптом від Саханки, з боку сепарів, звично ухнув 82-міліметровий міномет і зовсім поруч з ними виріс вогняний кущ розриву. Єврей вивернув кермо вправо, вдерся в найближчий двір, штовхнув Інгу назовні, вискочив сам, змусив дівчину лягти на землю … Що за чорт? По них, чи що, бьють? Чому раптом?

Тим часом, попереду почався справжній бій. Міномет почав працювати вже всерйоз, незабаром до нього приєдналися одна чи дві гармати. У паузах між вибухами чулася щільна автоматна стрілкотня.

Єврей підповз до воріт, оцінив обстановку. Двір був на самому краю села, за ним починалося нешироке поле, на дальньому кінці якого йшла вправо і вліво щільна лісосмуга. Через неї, схоже, і били … Тепер стало ясно по кому.

Через поле, з боку сепарів, короткими перебіжками, відстрілюючись на ходу, рухалися прямо до них кілька людей. Ну, якщо стріляють туди – вже легше, значить, свої. І справа зрозуміла, наша група розвідників повертається з «групою супроводу» на хвості. Ех, зброї з собою немає, прикрив би як міг …

Хвилин за десять на них вийшли ті четверо. Спершу міцний хлопець з снайперкою, за ним ще двоє, тягнуть пов’язаного третього.

Єврей махнув: «Давай сюди!» Група ввалилася у двір. Двоє опустили на землю напівживого сивочолого дядька в російській польовій формі. Ага, хлопці, значить, зі здобиччю…

Здоровий мужик в крутому камуфляжі, мабуть їх старший, махнув рукою, показуючи Єврею за спину. Він обернувся і побачив Інгу, яка підібралася до нього під гуркіт вибухів і продовжувала знімати без каски.

Ніхто ще не встиг відреагувати на ситуацію, коли снаряд вдарив у землю прямо навпроти двору і їх усіх порозкидало врізнобіч.

В рейди броніки не беруть – одного з розвідників вбило осколком, що ввійшов у серце. Двоє інших вціліли, бранець, полковник російської армії з штабних, теж не отримав ні подряпини, от же ж сука.

А ось Інзі не пощастило. Дівчині осколки розбили в друзки фотоапарат і акуратно, немов в анатомічці, знесли верхню частину черепа.

Другий снаряд впав поряд з першим. Не змовляючись, вони заштовхали полоненого і вбитих в джип і понеслися в тили.

Старшого з розвідників звали Річер. Єврей не приховував, хто він і що робив в сірій зоні. Після того як вони дісталися до розташування розвідгрупи, Річер велів йому залишити тіло дівчини і їхати, забувши назавжди про те, що він бачив. Варіант правильний, після офіційних розборок за такі справи можна і сісти …

Інформація про журналістку, що незаконно проникла в зону бойових дій і була вбита випадковим снарядом, з’явилася в Мережі ближче до вечора. Батько дівчини, як з’ясувалося, виявився магнатом-судновласником з Мальти, а мати родом з Вільнюса, звідси і знайомий акцент. У багатьох виникало питання, як вона могла туди потрапити, але його ім’я, на щастя, не спливло. Може бійці на блокпостах, явно не бажаючи собі проблем, «забули» про машину, яка вранці увійшла в Широкино, а може посприяв Річер. Він же забрав розбитий фотоапарат, але Єврей встиг під шумок витягнути карту пам’яті. Останні знімки Інги – група, що виходить з полоненим, на тлі двох вибухів, могли б принести журналістці всесвітню славу. Але крім нього їх ніхто, нажаль, не побачить …

* * *

Вони пообідали, ще трохи відпочили, зображуючи компанію напідпитку, і почали збиратися. Шульга завис над планшетом, тисячний раз проганяючи маршрути по карті. Шаман перебрав гвинтівку і знову заснув.

Єврей прибрався, завів машину, щоб відвезти Ласку на точку зустрічі. Ласка, що вже увійшла в образ моторної провінціалки, звично пірнула на заднє сидіння.

Околиці Ростова бралося на тихий липневий вечір …